Чернігів належить до тих небагатьох українських міст, яким природа, здається, вирішила не скупитися на воду. Десна, Стрижень, неподалік Білоус — з таким набором водойм можна було б припустити, що про водогін містяни взагалі не мали замислюватися. Справді, протягом століть воду брали з річок, криниць і джерел, а централізоване водопостачання залишалося радше примхою великих європейських міст, ніж нагальною потребою Чернігова.
Проте історія вкотре довела, що жодне місто не може нескінченно жити за принципом «річка поруч — отже, проблеми немає». Щойно Чернігів почав зростати, старі способи забезпечення водою перестали відповідати потребам часу. Як у місті з’явився водогін, чому його вирішили будувати саме на артезіанській воді та які інженерні рішення дозволяють системі працювати й нині, розповідаємо на chernigiv.name.
Історія Чернігівського водогону: чому будівництво стало необхідністю
Якби кількість річок автоматично гарантувала місту комфортне життя, Чернігів навряд чи взагалі колись замислився б над будівництвом водогону. Десна, Стрижень, численні струмки та криниці століттями забезпечували містян водою, а дощові потоки й природний рельєф частково виконували роль своєрідної каналізації. Для невеликого середньовічного міста цього справді вистачало.
Але у другій половині ХІХ століття Чернігів уже був зовсім іншим. Після отримання статусу губернського центру він поступово зростав, забудовувався, збільшувалося населення, відкривалися навчальні заклади, лікарні, ремісничі майстерні та промислові підприємства. Разом із цим зростало й споживання води, а старі способи її отримання дедалі частіше демонстрували свої недоліки.
Носити воду відрами з криниці ще можна було для однієї родини. Забезпечити ж такою водою ціле місто, яке швидко розросталося, виявилося значно складніше. До того ж далеко не всі колодязі могли похвалитися бездоганною якістю води. Поблизу щільної забудови вони нерідко забруднювалися господарськими стоками, а відсутність централізованої каналізації лише погіршувала санітарну ситуацію. Наприкінці ХІХ століття подібні проблеми вже стали звичними для багатьох міст Європи, і Чернігів не був винятком.
Існувала й інша проблема, про яку нині згадують не так часто, — пожежі. Переважна більшість забудови залишалася дерев’яною, тому навіть невелике займання могло за лічені години перетворитися на масштабне лихо. Пожежникам доводилося возити воду бочками або брати її з найближчих водойм, що суттєво зменшувало шанси швидко локалізувати вогонь. Саме тому в другій половині ХІХ століття централізований водогін дедалі частіше розглядали не як ознаку міського комфорту, а як елемент безпеки та громадського здоров’я. Пізніше саме ці чинники стали головними аргументами на користь його будівництва.
Перший Чернігівський водогін: шведські підрядники, кредити та інженерні таємниці
Перші спроби створити чернігівський водогін виявилися невдалими. Спочатку міська дума планувала брати воду з Десни, наслідуючи досвід Києва. Проєкт підготував інженер Лешерн, однак виконання робіт доручили шведському фахівцю Лаурелю, який запропонував вигідніші умови та пообіцяв завершити будівництво до квітня 1877 року. Проте підрядник регулярно зривав терміни та вимагав відтермінувань, через що у 1878 році дума розірвала з ним угоду.
Подальший напрямок проєкту визначив гласний міської думи Аполлон Карпинський. Він переконав колег, що брати воду безпосередньо з Десни — помилка, адже місто отримувало б пісок, мул та органічні домішки. Натомість Карпинський запропонував дослідити підземні джерела в урочищі Ялівщина. Фізико-хімічні аналізи професорів Київського університету Віктора Суботіна та Костянтина Феофілактова підтвердили бездоганну якість тамтешньої води.
Новий проєкт доручили київському технологу В. Ободовському. Через обмежений бюджет дума обрала спрощений варіант із кошторисом у 71 тисячу рублів, тимчасово відмовившись від водонапірної башти та частини водозабірних пунктів. За підтримки губернатора Олександра Шостака місто придбало землю в Ялівщині, а згодом оформило позику на 40 тисяч рублів у Державному банку. Активно просував будівництво і тодішній міський голова Василь Хижняков.
В урочищі спорудили два збірні колодязі та парову помпу, звідки вода міцною чавунною магістраллю надходила до міської мережі. Перші споживачі отримали воду в 1880 році, а у вересні 1883-го комплекс офіційно прийняли в експлуатацію. Розбудова мережі тривала й надалі: станом на 1892 рік загальна вартість системи сягнула 135 579 рублів — майже вдвічі більше за первинний план спрощеного кошторису. Як бачимо, перевищення початкових бюджетів під час будівництва стратегічної міської інфраструктури — це давня історична традиція.
Від відра до тисяч кубометрів: тарифи та еволюція чернігівського водогону
Перший чернігівський водогін працював за зрозумілою інженерною схемою: вода з колодязів у Ялівщині надходила до водокачки, а звідти чавунними трубами подавалася до міської мережі та водозабірних пунктів. Власники приватних садиб могли провести воду безпосередньо до будинку, але оплачували таке підключення самостійно. Розраховувалися за договором або за показниками перших водомірів, хоча обсяг спожитої води тоді визначали не звичними нам кубометрами, а відрами. Отже, технології обліку змінилися, а прагнення контролювати обсяги споживання залишилося незмінним.
Єдиного тарифу на воду наприкінці ХІХ століття не існувало: плату визначали залежно від наявних у будинку зручностей. За звичайну ванну кімнату стягували 5 рублів, за ванну з котлом для підігріву — 10, за ватерклозет російської системи — 5 рублів, а власникові приватного фонтану доводилося сплачувати аж 40 рублів на рік.
У XX столітті Чернігів стрімко розростався, і потужностей першої джерельної системи вже критично не вистачало. Для забезпечення великого промислового міста у 1962 році запустили потужний артезіанський водозабір «Подусівка» з резервуарами чистої води та помповою станцією другого підйому. Згодом, у 1969–1970 роках, до мережі приєднали водозабори «Полуботки» та «Бобровиця». Масштабна реконструкція системи, що тривала з 1975 до 1995 років, збільшила загальну потужність водогону з 49 до 106,6 тисячі кубометрів на добу та додала понад 30 кілометрів нових магістральних мереж.
Так чернігівський водогін остаточно перетворився на складну, взаємопов’язану систему життєзабезпечення обласного центру.
Сучасний Чернігівводоканал: артезіанська чистота та виклики сьогодення
В наш час Чернігів залишається одним із небагатьох міст України, де жителі отримують виключно чисту воду з підземних артезіанських свердловин. Нинішня інфраструктура КП «Чернігівводоканал» об’єднує кілька великих водозаборів, автоматизовані помпові станції, резервуари чистої води, сотні кілометрів підземних магістралей та сертифіковані лабораторії контролю якості.
Цій системі довелося пройти через найважчі випробування у новітній історії. Під час облоги та запеклих обстрілів міста навесні 2022 року інфраструктура водогону зазнала катастрофічних руйнувань, але завдяки мужності комунальників її вдалося утримати та швидко повернути до життя.
Історія Чернігова доводить: справжній комфорт та безпека великого міста починаються не з красивих фасадів, а з базових речей — з можливості просто і впевнено відкрити кран з артезіанською водою.