На Чернігівщині, в селі Великий Дирчин, що відноситься сьогодні до Седнівської сільської громади, днями сталося “чудо” — на гілках сосен, що збереглися на території колишньої садиби Олександра Антіоха, з’явилися квіти, що нагадують бутони троянд, пише chernigiv.name.
Цвіте рідко та тільки навесні
Насправді нічого дивного тут нема, крім єдиного, — модрина, що росте у Великому Дирчині, цвіте вкрай рідко. Цей факт і те, що дерево викинуло цвіт на початку серпня, а не навесні, дійсно можна вважати дивом.
Втім, це не всі унікальні особливості дерева. Посудіть самі, на відміну від своїх родичів-сосен, що ніколи не скидають все листя, модрина до кінця осені розлучається зі своєю м’якою хвоєю повністю й деякий час її не можна відрізнити від звичайних дерев і кущів.
Треба сказати, що це дерево відноситься до декоративних, невибагливе у догляді та користується великою популярністю у садівників.
Однак найбільше модрину люблять за її дивовижні квіти, що з’являються у квітні-травні, одночасно з хвоєю. В цей час дерева покриваються маленькими трояндами-шишечками, з пелюстками рожевого або малинового кольору.
Зауважимо, що домогтися цвітіння модрини непросто й можливо це тільки у рослин зрілого віку.
У садах сьогодні вирощують, як правило, карликові сорти, які також з успіхом використовують і в дизайні присадибних ділянок.
Хто посадив модрини у Великому Дирчині?
Ці дивовижні рослини з’явилися у Дирчині завдяки діяльності засновника Тростянецького дендропарку та великого шанувальника Чернігівщини Івана Скоропадського.
Історична довідка: Іван Михайлович Скоропадський (1805-1887 рр.) — правнук генерального підскарбія Війська Запорозького Михайла Скоропадського, — поміщик, меценат, надвірний совітник та голова полтавського дворянства.
Цікава також і історія садиби, на території якої ростуть модрини “з трояндами” на гілках. Виявляється, цей будинок належав Олександру Антіоху-Вербицькому, рідному брату Миколи Вербицького — автору музики національного гімну “Ще не вмерла Україна”. Сам композитор часто бував у маєтку. У свій час, Вербицькі приїжджали сюди всією сім’єю, з дітьми, та залишалися на все літо. Садибу тоді так і називали — резиденція Антіохів-Вербицьких.
На жаль, сьогодні будинок Вербицьких знаходиться не в кращому стані й керівництво Седнівської сільської громади активно шукає меценатів для його відновлення.
