Про особливості млинарства в Україні та перші вітряки на Чернігівщині

Вітряк як споруда, що використовує енергію вітру, для мелення зерна, відомий в Україні з давніх часів. Мало того, в якийсь момент історії, разом  іншими національними символами, він став  “візитною карткою” українського села. В цій статті, на сайті chernigiv.name, ми розповімо, коли з’явилися перші вітряки в Україні, зокрема, на Чернігівщині, скільки їх було колись, та що від цієї краси залишилося у наш час.

Хто створив вітряк?

Проблема ефективного подрібнення злаків, які в європейській частині континенту споконвіку були основним харчовим продукти, ніколи не втрачала актуальності. На початку історії зерно мололи зернотерками, потім з’явилися ручні кам’яні млинки, але зростання потреб в борошні, і вимагало збільшення об’ємів його виробництва. 

Так, винайшли великі жорна, які працювали за рахунок “живої сили” — кінь чи віслюк ходили по колу та рухали колесо, сполучене з жорнами. Це було приблизно 1.5-2 тис. років тому. 

Очевидно, що ідея вдосконалення конструкції розроблялася й надалі, поки якийсь винахідник не звернув увагу на силу вітру, яку стали використовувати як рушійну. Так, з’явилися перші вітряки.

Вітряки в Україні

Як і все добре, що ми маємо, вітряні млини прийшли в Україну з Європи. Історія не зберегла точну дату цієї події. Вочевидь, це сталося у XVII ст., в добу Гетьманщини, адже у XVI ст.  про ці пристрої ще не згадують, а у XVIII ст. вони вже були звичним явищем. 

Кому належали вітряки?

Млини були досить потужним засобом виробництва та отримання прибутку,  отже ставити їх та обслуговувати могли дозволити собі лише заможні люди. Тому не дивно, що найбільша кількість вітряків належала великим землевласникам, таким як Ярема Вишневецький, що володів мало не пів тисячею  млинів.

Вітряки також здавали в оренду, суборенду. Це робили переважно шляхтичі, які передавали їх у тимчасове користування міщанам і селянам, що професійно займалися борошняним “бізнесом”. 

Володіла млинами й козацька старшина, якій, згідно з переписними книгами, належало до 20% борошномельних агрегатів.

Що стосується типів конструкції, то в Україні переважно будували голландські млини, з нерухомим каркасом, та німецькі, де рухалась вся будівля.

Щодо  “національних” особливостей українських млинів, якщо вони й існували, то  швидше як індивідуальні доробки, коли кожний господар додав щось своє у конструкцію механізму. А от матеріал для побудови використовували різний, в залежності від особливостей регіону. Наприклад, на Сумщині та Чернігівщині ставили зруби, а у степових районах — зводили муровані або дощаті вітряки.

Як виглядало “серце” млина?

В основі механізму млина були два великі камені, діаметром — 1-1.5 м. Верхній “бігун” мав товщину до 60 см, нижній, “лежак”, — до 15 см. Обов’язкове правило —”бігун” важив у 1.5 рази більше, ніж “лежак”. Крім того, якісний млиновий камінь не мав тріщин, був шорстким і пористим. Виготовляли ці важливі деталі для мелення майстри-кам’янотеси зі шматків породи, з’єднуючи її частини гіпсом.

Відомо, що хороші млинові камені коштували немалі гроші і були “дефіцитним” товаром. В Україні їх виробляли в недостатній кількості, тому переважно купляли в Європі.

Правда, через деякий час, українські майстри призвичаїлись та навчились робити такі камені штучно — з щебеню, корунду, кварцу та кременю. Ці матеріали  перемішували з розчином магнезиту, соляною кислотою, хлористим магнієм та рідким склом, потім заливали у форми. Коли суміш застигала, отримували якісний млиновий камінь.

До речі, продуктивність млина вираховували за кількістю посадів — пар каменів. Більшість млинів в Україні були однопосадні, двох чи трьох посадні зустрічалися рідко.

Вітряки, на відміну від водяних млинів, працювали цілий рік. Робота зупинялася тільки якщо не було вітру. З часом на таких млинах, мололи не тільки борошно, але й жали соняшник, щоб отримати олію. Часто при млинах ставили січкарню для соломи та циркулярну пилку, щоб розпускати дерев’яні колоди. У 20-30-х роках XX ст. млини нерідко забезпечували освітлення в селах.

Скільки заробляв мірошник ?

Як правило, мірошник брав за роботу 25% від перемеленого зерна, тобто на полі “клієнта” кожна четверта копиця належала йому, хоча він не засівав його і не жав. Свою долю мірошник міг продати або обміняти, а гроші вкласти в новий млин. Таким чином, підприємство розросталося та давало значний прибуток.

За відлюдькуватий спосіб життя — млини переважно ставилися за селом, мірошників на початках боялися, рахували їх ворожбитами, що знаються з нечистою силою. Свій внесок у такий “імідж” додавала й досить складна механіка млинів, яку забобонні селяни рахували чортівнею.

Але з часом, коли млинів в Україні побільшало, ставлення до мірошників змінилося —  вони стали поважними людьми, а слово власника млина часто було вирішальним у селі.

Які млини будували в Україні?

Найчастіше в українських селах зустрічалися вітряні млини, оскільки були потужнішими та ефективними. Такий агрегат міг молоти збіжжя навіть при легенькому вітерці. Взагалі власник млина слідкував за погодою цілодобово, адже сильний вітер міг пошкодити крила. В такому випадку їх обертали або виймали дощинки, щоб зменшити зовнішній тиск.

Ці незручності стали однією з причин відмови від вітряків, як тільки їм з’явилася альтернатива. Мова, звичайно, про паровий двигун, з силою якого вітер не міг аж ніяк конкурувати. А остаточно “хрест” на вітряках поставили “дизелі” та електродвигуни. Тому з 60-р  XX  ст. вітряк втратив економічне значення для сільського господарства та перетворився на екзотику для туристів.

Однак, і в наш час є винятки з правил. Так, на Хмельниччині й досі працює млин, якому вже понад 200 років, правда, він не вітряний, а водяний. На ньому мелють зерно та печуть з борошна хліб. Кажуть, що в умовах постійного подорожчання енергоносіїв, це економічно вигідно, адже за воду в річці, що рухає жорна, платити не треба.

Вітряки на Чернігівщині

Перші письмові згадки про вітряні млини на Чернігівщині належать російському академіку Зуєву, в 1788 р., у його звіті про подорож з Петербурга до Херсона. Але історики стверджують, що вітряки в нашому регіоні з’явилися набагато раніше, адже в кінці XVIII ст. їх вже було багато. 

Це, до речі, підтверджується і документально. У “Описі Чернігівського намісництва” Опанаса Шафонського, за 1786 р. вказано, що в 11 повітах Чернігівщини працювало близько 2.5 тис. вітряків. А конкретно, у Чернігівському понад 300, Городнянському —  108, у Борзнянському — 503 тощо.

Це був час розквіту вітряних млинів на Сіверщині. Він закінчився у 20-х рр. XX ст. коли їх кількість значно скоротилася. 

Однак на початок 70-х рр. XX ст. у Чернігівській області ще було біля 250 таких споруд.

Що залишилося нащадкам? В наш час можемо говорити про 5 вітряків, які збереглися у регіоні. Це млин у селі Купчичі на Сосниччині. Його побудував у 1914 р. місцевий підприємець Пимон Кохан. У 2019 р. споруду полагодили й тепер це місце часто відвідують туристи. Другий млин, побудований 120 років тому, у селі Воловиця (Борзнянщина).

Ще три — у Ладинці Чернігівського району, у селі Хрещате на Козелеччині та в Ольшані на Ічнянщині. Всі в нормальному стані, а один, у Хрещатому, досі працює.

Get in Touch

.,.,.,.,. Copyright © Partial use of materials is allowed in the presence of a hyperlink to us.